Місце народження китайського мислителя і філософа Конфуція — близько 551 до н. е. у царстві Лу на сході Китаю. Його батько був воїн-богатир Шулян Хе з роду Кун. Незважаючи на знатне походження, Конфуцію довелося зазнати злиднів і самому пробивати собі дорогу в житті. І кожну вільну хвилину юнак присвячував навчанню, завзято опановував «шість мистецтв», які складали основу тогочасної освіти – грамоту, математику, ритуали, музику, стрільбу з лука та мистецтво правити колісницею.
Сам Конфуцій так визначив етапи свого становлення: «У 15 років я звернув свої думки до навчання. У 30 років досяг самостійності. У 40 років звільнився від сумнівів. У 50 років пізнав волю Неба. У 60 років навчився відрізняти правду від омани. З 70 років я слідую бажанням свого серця, не порушуючи міри» («Лунь юй» 2:4).
У тридцятирічному віці Конфуцій відчув, що вже має що сказати іншим, і відкрив свою приватну школу – першу в стародавньому Китаї.
Прагнучи втілити свої ідеї, він спробував стати царським радником і домігся аудієнції. Та, хоча йому і вдалося справити добре враження на царя, місцева знать не дозволила йому обійняти високу посаду. І Конфуцій змушений був повернутися до свого краю.
Нарешті, коли Конфуцію виповнилося п’ятдесят, новий луський володар Дін-ґун призначив його градоначальником до міста Чженду. Конфуцій узявся до справ, провів масштабні реформи, і вже наступного року його було підвищено до посади головного прокурора, а незабаром він став однією з головних осіб у державі.
Усвідомивши неможливість вплинути на політику держави, Конфуцій подав у відставку і відправився в супроводі учнів в подорож по Китаю, під час якої він намагався донести свої ідеї правителям різних областей. Багато чого йому довелося пережити: полон, приниження, замах, семиденне голодування, смерть вірної дружини. Але жодного разу Вчитель не зрадив свого вчення.
В останні роки життя Конфуцій працював над редагуванням класичних текстів і укладав хроніку «Чунь цю», систематизував літературну спадщину минулого Ши-цзин (Книга Пісень), І-цзин (Книга Змін), а також навчав учнів. Помер Конфуцій 479 р. до н.е. у 73-х річному віці.
Конфуція справедливо можна назвати філософом, бо мало хто так щиро любив мудрість, як він. Але для нього, на відміну від більшості західних філософів, головним питанням було не «що є істина?», а «як жити в істині?». І сама ця істина – не абстрактне теоретичне судження, а Шлях – Дао. Її не можна «зрозуміти», її треба пройти, прожити, як долю. І прожити, як людина з людьми – «з цими-ось людьми», а не з «птахами та звірями» («Лунь юй» 18:6). Тому для Конфуція людина – не ізольований індивід, а «людина-серед-людей»: найважливіше в його вченні поняття людяності.
Дехто звинувачував Вчителя в утопізмі. Ні, Конфуцій не був утопістом, його погляд на проблеми політики був гранично реалістичний і тверезий: процвітаюче, успішне суспільство можливо лише на засадах людяності – не формальної (у вигляді законів), а сутністної, тобто здійснюваної постійно, в усьому житті. Завдяки вченню Конфуція освіта, знання стали однією з головних цінностей для всього китайського народу. Завдяки цій мудрості народ Китаю зберіг і багатовікові традиції, й молоду енергію і життєздатність.
Нам, українцям, сьогодні потрібен Конфуцій. Нам, народові з розшарпаним корінням, втомленому від експериментів як іноземних, так і доморослих «правих» і «лівих». Щоб знайти, нарешті, баланс між «чужому научайтесь» і «свого не цурайтесь». Може, збагнемо: немає іншого шляху, як плекати традицію, шанувати батьків, виховувати дітей, мужньо приймати свою долю й жити в істині.
То хто ж він, Конфуцій? Бог? Пророк, що заснував нову релігію? Чи просто мудрець, автор афоризмів на всі випадки життя? Ні, він – не бог, але йому поклоняються і приносять жертви; він не засновував релігії, але для мільйонів людей у Східній Азії його вчення має не менше значення, ніж християнство – для європейців. Він більше, ніж просто мудрець, але сам себе він не вважав мудрим. «Я передаю, а не створюю нового; я вірю в давнину і люблю її» («Лунь юй» 7:1) – скромно казав він про себе.
