Своєю діяльністю пов’язаний з Батуринським, Новгород-Сіверським, Чернігівським монастирями. Данило Тупталенко народився в грудні 1651 р. в містечку Макарові поблизу Києва у сам розпал кривавої визвольної війни. Його батько, Сава Туптало, був сотником у війську Б. Хмельницького. Навчався Данило у Києво-Могилянській колегії, яку у той час очолював письменник, церковний і культурний діяч Лазар Баранович (учень і сподвижник Петра Могили та Інокентія Гізеля). Данило, з дитинства схильний до молитовної самоти й церковної книжності, по закінченні навчання 1668 р. прийняв чернецтво у Кирилівському монастирі під ім’ям Димитрія.
До двадцяти п’яти років Туптало вже здобув славу духовного оратора. Лейтмотивом його проповідей була любов, яку він ставив понад усе. У жорстокий час безкінечних воєн, повстань та чвар між претендентами на гетьманську булаву молодий проповідник учив людей бути терплячішими й добрішими, з розумінням ставитися до чужих переконань, прощати одне одному кривди. І це знаходило відгук у душі народу. На численні запрошення він їздив проповідувати в різні міста України, Білорусії та Московії. Ці подорожі значно розширювали його світогляд, дозволяли знайомитися з рідкісними книгами та переказами.
У 1675 р. він був висвячений Лазарем Барановичем в ієромонахи у Густинському монастирі поблизу Прилук, а згодом став проповідником Успенського собору в Чернігові, де увійшов до Чернігівського культурного осередку. Йому доручають написати працю про чудеса Іллінської Божої Матері. З великим зацікавленням вивчає він церковні архіви і через два роки з’являється книга про дива, спричинені образом Діви Марії в Чернігівському монастирі. Ця книга, що мала спочатку назву «Чуда…», а потім називалася «Руно орошенное», вийшла друком кількома накладами і мала великий успіх серед читачів.
Перу святителя належить близько 20 томів творів, які умовно можна поділити на догматичні, історичні, духовно-моральні та поетичні. Та головною працею його буття були «Житія Святих», так звані «Четьї Мінеї», робота над якими тривала майже 20 років (1684-1705).У цій праці уперше зібрано воєдино вивірені за грецькими, старослов’янськими, латинськими, польськими джерелами розповіді про біографії й діяння святих. «Четьї Минеи» за впливом на православний світ стала другою за значущістю книгою після Євангелія.
Надходили нові часи. Московське царство очолив Петро І. Для проведення перетворень він потребував освічених, відданих справі просвітництва людей. У самій Московії їх помітно бракувало, а довірити церкву іновірцям, котрих широко запрошували на військову й інші види світської служби, цар із політичних міркувань не міг.
Часто буваючи в Україні, Петро І почав активно залучати до роботи її освічене духівництво, мало зважаючи на бажання й інтереси обраних ним людей. Так трапилося і з Д. Тупталом, котрий справив своїми великими(енциклопедичними) знаннями й високою духовністю велике враження на царя й 1700 р. був призначений на митрополичу кафедру Тобольська до Сибіру. Тоді Димитрій зумів ухилитися від призначення, мотивуючи відмову слабкістю здоров’я і необхідністю завершити роботу над корпусом «Житій святих».
Однак, у 1702 р. за наказом Петра І Димитрій стає митрополитом ростовським і ярославським. Він докладає великих зусиль для розвитку системи освіти в довіреній йому єпархії. У місцевих школах він запровадив навчання давньогрецької мови й латини; сприяв відкриттю в Ярославлі першого в Росії театру, завезенню туди книг і розвитку друкарства. Численні промови і проповіді митрополита, створення мережі шкіл і бібліотек, організація драматичних вистав, диспутів і діалогів за прийнятою в Києво-Могилянській колегії системою відіграли значну роль в освіті краю.
Життя Димитрія Туптала — це життя десятків подібних великих українців того періоду. Це вони, українці,— Л. Баранович, М. Смотрицький, І. Гізель, І. Вишенський, Г. Кониський, І. Максимович і багато інших несли вітчизняну барокову культуру XVIII ст. в Росію. І серед них найталановитіша постать Данила Савича Туптала, а в церковному світі Димитрія Ростовського, якого історики назвали «найсвітлішою особистістю в церковному світі XVIII століття». А сучасний академік Д.С. Лихачов назвав його «останнім письменником, що мав величезне значення для всієї православної Східної та Південної Європи».
