18 (30) травня 1876 р. в німецькому місті Бад-Емсі російський імператор Олександра ІІ підписав немислимий в освіченій Європі і нечуваний в історії світової культури так званий Емський указ, який передбачав заборону українського письменства. Він посилював Валуєвський циркуляр 1863 року, був спрямований на витіснення української мови з культурної сфери і обмеження її побутовим вжитком. Історичним передвісником обох указів була заборона ще у 1720 р. друкувати церковні книги українською мовою, а в 1769 р. українські букварі для дітей, та наказ відбирати ті букварі, що вже були в ужитку.
Циркуляр обмежив друк українською мовою оригінальних, історичних і перекладних творів і навіть текстівок для нот. Заборонялося завозити українські книги й брошури, надруковані в Австро-Угорщині чи інших країнах. Також припинили ставити українські вистави і влаштовувати концерти.
Поява такого документа була не випадкова. У першій половині XIX століття посилились процеси зростання національної самосвідомості народів Східної Європи. На підросійських українських землях зросла активність міської інтелігенції, яка переймалась освітою неписьменного люду і книговиданням. До ідей просвітництва додалася ідея національної самосвідомості та незалежності. У Києві, Петербурзі, Південно-Західній Україні з’явились численні гуртки і групи, які видавали власну періодику, підтримуючи українську національну ідею. Це йшло врозріз з офіційною державотворчою концепцією Російської імперії про триєдиний російський народ як єдиної спільноти великоросів, малоросів і білорусів. За наказом імператора 1875 р. створили комісію на чолі з міністром народної освіти імперії графом Дмитром Толстим, яка мала запропонувати ефективні методи боротьби з українофільством. Висновки Комісії були підписані імператором Олександром II 30 травня 1876 року.
Які наслідки мав Емський указ? Ставши одним із проявів колоніально-національної політики російського царизму щодо України, Емський указ, по суті, перекреслював факт існування 25-мільйонного українського народу. Він гальмував розвиток української культури та національно-визвольного руху, хоча повністю його припинити не міг. Українство не відступилося, а національно-визвольна боротьба лише посилилася.
Більшість українських письменників – Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Михайло Драгоманов, Леся Українка, Михайло Коцюбинський та інші – видавали власні твори в Галичині, що перебувала під владою Австро-Угорської імперії, або взагалі — у Німеччині й Швейцарії. Це консолідувало українофілів, об’єднало патріотів, створило передумови для ідеологічної злуки наддніпрянських і галицьких діячів культури, що вимушено опинилися по різні боки кордону.
Емський указ не був скасований під тиском української інтелігенції. Він просто офіційно втратив чинність 17 жовтня 1905 р., коли імператор Микола II видав так званий «Маніфест громадянських свобод».
