Олексій Прокопович Довгий — український письменник, перекладач, літературний критик, пісняр.
Народився 8 серпня 1929 року в с. Городище, Менського району Чернігівської області. Його батько й мати, діди-прадіди хліборобського роду. Початкову освіту отримав у школі села Синявка Менського району.
З юних літ працював на землі, був і трактористом і комбайнером.
Навчався в Охтирському технікумі механізації сільського господарства, Харківському інституті механізації та електрифікації сільського господарства. Працював за цим фахом шість років.
І як він не намагався, так само, як і його діди-прадіди, залишатися одвічним хліборобом, все ж переважило Слово. Жага літературної творчості переінакшила долю інженера- механізатора. Він стає творчою людиною, працюючи у Березнянській районній газеті, в обласній «Деснянській правді», згодом — у київських видавництвах.
Перша поетична публікація Олексія Довгого з’явилася 1957 року в альманасі «Десна», який тоді видавався у Чернігові. А ще через чотири роки письменник тримав у руках, мов перший сніп зі свого поетичного поля, книжечку «Земля співає».
Невдовзі виходять книжки лірики «Чересло», «Кам’яна роса», «Дереворити», «Пора конвалій», «Влада сонця», «Зелений літопис» та інші.
Поезія О.Довгого пройнята почуттям любові та шани до рідної землі.
Улюблені поетичні форми — вірш-мініатюра, лірична медитація.
Він автор понад 40 поетичних збірок, близько 100 його віршів покладено на музику відомих українських композиторів.
Книги О. Довгого видані не тільки в Україні, але і в інших країнах, зокрема Франції, Грузії, Чорногорії, Македонії.
З 2004 року в будинку, де проживав поет, діє музей Олексія Довгого.
Олексій Довгий
У кожного є клаптик землі,
де він народився.
У кожного є зірка,
яка благословила його у дорогу.
У кожного є дерево роду,
яке своїм корінням дістає
найглибших джерел і напува його
своїми соками.
У кожного є слово,
від якого починався він як людина…
Але не кожен
має мужність і розум
на все життя зберегти у собі
відчуття свого клаптика землі,
висоту і незайманість своєї зірки,
гордість свого дерева роду,
велич рідного слова,
яке зробило його людиною
і без якого
нема і не буде вірної дороги.
О. Довгий зі збірки «Чернігівське небо»