Для мільйонів читачів у всьому світі Меріме — передусім класик французької художньої прози, незрівнянний майстер короткого оповідання, який створив справжні шедеври в цьому жанрі («Кармен», «Подвійна помилка», «Взяття редута», «Матео Фальконе» тощо) яки позначені глибиною проникнення в найскладніші людські стосунки та бездоганністю стилю. Крім того, видатний письменник у 50-60 роки ХIХ століття був ще й відомим державним діячем, сенатором Французької імперії, особистим другом імператриці Євгенії Монтихо й самого імператора Наполеона III.
Народився Проспер Меріме 28 вересня 1803 р. у Парижі. Його батько був художником. Мистецько обдарованою була і мати письменника. У 1823 році закінчив правознавчий факультет, але юриспруденція цікавила його мало. За світоглядом Меріме був близький ідеям Просвітництва, мав унікальну пам’ять, знав англійську, грецьку, іспанську, латину, спеціально вивчив українську, польську та російську мови, аби досліджувати архівні матеріали, мемуарну літературу, руські літописи, польські хроніки, М. Костомарова, своїх співвітчизників — де Боплана, Шевальє.
Особливо прозаїк захоплювався Україною, його приваблювало минуле і героїчна боротьба українського народу за національну незалежність. Найбільше новеліста зацікавила епоха українського козацтва, гетьманування, їхні звичаї та обряди.
Про це свідчать, зокрема, листи письменника, а також його розвідки: нарис «Українські козаки та їхні останні гетьмани» (1854), де йдеться про життя, звичаї та побут запорожців, їхню боротьбу за визволення України, характеризується суспільно-політичний лад на Запорізькій Січі, який Меріме кваліфікує як військову демократію; дослідження «Богдан Хмельницький» (1863) з розгорнутою картиною буття українського народу в середині XVII ст. Окремі моменти історії України та її козацтва розглянув у праці «Епізод з російської історії. Лжедмитрій» (1853), а також у сюжетно-пов’язаній з нею п’єсі «Перші кроки авантюрника» (1852), де відтворив життя Запорізької Січі. Завдяки цим творам освічений французький читач дістав можливість ознайомитись (дуже часто — вперше!) з минулим нашої землі, з біографіями славетних гетьманів Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, інших визначних діячів козацької доби.
Безумовно, не всьому, що писав Меріме про Україну, можна довіряти, бо він оцінював історичні події з погляду західноєвропейської людини. Проте публікація його трактатів привернула увагу французької громадськості, зокрема літераторів і науковців, до української теми. Під безпосереднім впливом досліджень Меріме Сенат Франції 1869 р. прийняв рішення про впровадження у французьких школах курсу історії України. У 1889 р. поет Деруляд скористався фактами, викладеними в есе Меріме «Богдан Хмельницький», і написав власну драму «Гетьман», про яку в газеті «Зоря» повідомлялося, що в п’єсі «вперше з’явилися на сцені наші земляки-запорожці». Наприкінці XIX ст. Сильвестр Арман і Маро створюють сценічну версію «Тараса Бульби» під назвою «Козаки». Друкуються і дослідження Альфреда Рамбо про Остапа Вересая та Еміля Дюрана про Тараса Шевченка. На початку XX ст. Луї Леже читає курс про Кобзаря, у паризьких видавництвах друкуються пам’ятки українського фольклору, наукові праці з україністики. 1912 р. видано збірник, присвячений Україні, її історії, культурі, фольклору. Певна річ, такий вибух інтересу до України у Франції не варто приписувати лише впливу історичних трактатів Меріме, але, з іншого боку, навряд чи хто насмілиться заперечувати той факт, що цей видатний французький письменник був справжнім піонером україністики у франкомовних країнах.
Можна багато писати про заслуги видатного французького письменника, в справі взаємного духовного зближення українського та французького народів. Але головне, про що варто пам’ятати, — «українські сторінки» творчості Меріме переконливо засвідчують, що наша земля завжди перебувала (і перебуватиме!) саме в європейському єдиному духовному просторі, а не в якому-небудь іншому.
