Павло Платонович Чубинський відомий як неперевершений народознавець, збирач духовних скарбів українського народу, як економіст, поет, автор слів Державного Гімну України.
У молоді роки він брав активну участь у громадському русі, поширював ідеї боротьби проти царського уряду. За свої щирі, патріотичні наміри більше як на шість років був відлучений від України і засланий на «перевиховання» в Архангельську губернію. Там здобув авторитет великого організатора науки і невтомного дослідника Північного краю. Його внесок у розвиток культури і науки в Україні величезний.
Повернувшись із заслання, з мандатом Російського географічного товариства (РГТ) Чубинський у 1869—1870 рр. організував три етнографічні експедиції. Вражає обсяг і глибина дослідницької праці експедиції, як вражають і ті незліченні скарби народної культури, зібрані в семи томах (дев’яти книгах) «Праць етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край», які вийшли в Петербурзі у 1872—1879 роках. Домогтися від уряду, який вважав, що українського народу, української мови немає й ніколи не було, а є лише південна окраїна Російської імперії і зіпсоване польськими впливами «малороссийское наречие», було вельми складно, а вже здійснити таку широкомасштабну експедицію — й поготів.
Завдяки роботі П. Чубинського збережено пам’ятки народної творчості: близько 4 тис. обрядових пісень, три сотні казок, понад 60 записів місцевих говірок, народний календар.
Восени 1862 року Павло Чубинський пише вірш «Ще не вмерла Україна», що став національним гімном українського народу.
Займаючись науковою діяльністю, Павло Платонович продовжував складати пісні і вірші. У 1871 році в Києві виходить єдина збірка віршів Павла Чубинського під назвою «Сопілка Павлуся» — чотирнадцять оригінальних пісень і шість перекладів.
Суспільна заангажованість Павла Чубинського, завдяки його різнобічній обдарованості та невичерпній енергії, виявлялася в найрізноманітніших сферах. Саме Чубинський став головним ініціатором відкриття у 1873 році Київського Південно-Західного відділу Імператорського Російського Географічного Товариства (це був перший крок до створення Української академії наук), працював його діловодом, а з 1875 – заступником голови. Було видано два томи «Записок Південно-Західного відділу імператорського РГТ», де опубліковано праці М. Драгоманова, В. Антоновича, П. Чубинського, Ф. Вовка та багатьох інших відомих вчених. Значний резонанс мав одноденний перепис населення Києва, який відбувся в березні 1874 року. Великий успіх мав ІІІ археологічний з’їзд, організований відділом.
На підставі Емського указу 7 липня 1876 року відділ припинив свою діяльність.
У квітні 1879-го Павло Чубинський пішов у відставку. Наступного року тяжко занедужав, а через чотири роки його не стало. Лише один день він не дожив до свого 45-ліття.
Доля дивовижно повелася з творчою спадщиною українського вченого: він визнаний Паризькою і Російською Академіями Наук (нагороджений золотими і срібними медалями цих установ) за видання фольклорно-етнографічних праць, що відображають світогляд І духовний світ українців, однак тривалий час приховувався радянською владою від українського суспільства.
Та написана ним пісня не вмре — не загине. Щоразу, встаючи під перші акорди священного українського гімну, хоч на мить згадаймо і того, хто написав: «Ще не вмерла України ні слава, ні воля». Павло Чубинський на це заслужив.
