29 вересня святкуємо 155-річчя від дня народження видатного вченого, який народився в містечку Холм (на території Польщі) у родині викладача греко-уніатської гімназії. Батько прищепив синові глибокий інтерес до книгарської й видавничої справи. Мати, Глафіра Захарівна пробудила любов до всього українського – мови, пісні, традиції.
У 1880 р. Михайла віддали до тифліської гімназії. Саме тут, зазначав згодом сам Михайло Сергійович, його мрією стало «зробитися з часом українським літератором, видавцем і – ученим». Він обрав своєю спеціальністю історію України.
Грушевський-гімназист мріє здобути вищу освіту в Україні. У липні 1886 р. він письмово звертається до ректора Київського університету Св. Володимира з проханням зарахувати його на історичне відділення історико-філологічного факультету.
Роки навчання (1886 — 1890) згадує з прикрістю, бо то були сумні часи викладання обмежених загальних курсів, слабких семінарських занять.
Уже на третьому курсі університету студент Грушевський почав роботу над дослідженням «История Киевской земли от смерти Ярослава до конца 14 в.», яка принесла автору золоту дипломну медаль. Йому запропонували очолити кафедру української історії у Львівському університеті. З великим піднесенням молодий викладач прийняв запрошення.
Галицький період життя М. С. Грушевського був часом становлення його не лише як видатного дослідника історії свого народу, талановитого викладача, а й як громадського діяча, авторитетного лідера студентської молоді.
У 1897 р. М. С. Грушевський стає головою Товариства, а наступного року виходить перший том його славнозвісної «Історії України-Руси».
Гоніння на нього польських українофобних чиновників і полонізованих представників українського вчительства, події 1905 р. і бажання самого вченого повернутися на Наддніпрянщину сприяли його переїзду в 1906 р. до Києва.
Серед визначних здобутків видатного вченого, які припадають на дореволюційний час — організація в 1907 р. у Києві Українського наукового товариства. Важливим для розуміння постаті вченого є той факт, що він на власні кошти заснував у Києві школу імені свого батька.
В лютому 1915 р. його було звинувачено в симпатіях до Австрії, заарештовано й вислано до Сибіру.
Після Лютневої революції М. С. Грушевський, заочно обраний головою Української Центральної Ради, в березні повертається до Києва.
Після розгону німцями наприкінці квітня 1918 р. Центральної Ради і встановлення Гетьманату вчений деякий час перебував на напівлегальному становищі, проте не полишав наукових розвідок.
Уже наприкінці березня 1919 р. коли в Києві остаточно встановилася радянська влада, М. С. Грушевський скористався запрошенням на конференцію другого Інтернаціоналу і виїхав за кордон, де протягом 5 років перебував у еміграції: спочатку з родиною жив у Празі, потім в Женеві, а згодом переїхав до м. Бадена поблизу столиці Австрії. Попри всі життєві негаразди, руйнацію надій, втрату близьких, він знаходить розраду в науковій роботі.
В еміграції М. С. Грушевський не полишає думки про повернення на Батьківщину. Він неодноразово звертається з таким проханням до уряду радянської України. В березні 1924 р. він разом з родиною приїхав до Києва.
У січні 1929 р. М. Грушевського обрали дійсним членом АН СРСР. Зі сторінок журналів і газет, ученого звинувачували у дрібнобуржуазному націоналізмі, у наукових «злочинах». Від словесного цькування влада перейшла до фізичної розправи: у 1931 р. Михайла Сергійовича було заарештовано, і вислано до Москви під нагляд ДПУ, хоча дозволили працювати в архівах. Напівосліплий, хворий на діабет, академік Грушевський за цих жахливих умов продовжує творити.
Помер М. С. Грушевський від сепсису 24 листопада 1934 р. у Кисловодську, де перебував на лікуванні.
Доля творчої спадщини М. С. Грушевського така ж складна, як і його власна доля. Тривалий час, фактично впродовж усього періоду існування радянської влади, можна було згадувати цього історика і культуролога лише в контексті критики. Особливої популярності постать і творчість М. С. Грушевського набули після проголошення незалежності України у 1991 р. Він стає символом боротьби за національну незалежність. Учений мріяв, щоб кожний українець перейнявся переконанням у тому, що держава-громада існує для його щастя, і він повинен служити їй, віддаючи усі сили, все життя.