190 років від дня народження Єлизавети Іванівни Милорадович (дівоче прізв. – Скоропадська; 1832–1890), української громадської діячки, меценатки.
Єлизавета Скоропадська народилася 14 січня 1832 року на Чернігівщині в селі Качанівка Борзнянського повіту (нині Ічнянського району). Її мати — Єлизавета Петрівна Тарновська, батько — Іван Михайлович Скоропадський. Батьки походили із відомих українських козацько-старшинських родів. Родичами Єлизавети були гетьмани Лівобережної України — Іван Скоропадський та Данило Апостол.
Дитячі та дівочі роки Єлизавети минули у чудовому старовинному козацькому дворищі батька в Тростянці Прилуцького повіту. Жили Скоропадські у великому, зведеному з дубових балок, одноповерховому будинку. Уздовж алеї, що вела до будинку, стояли з обох боків давні козацькі гармати. Маєток Скоропадських вважався своєрідним культурним центром, де поміщики збиралися, дискутували й ділилися враженнями від літературних новинок. Постійними гостями Скоропадських були Галагани, Тарновські, Милорадовичі, Маркевичі. На сцені домашнього театру виступали знамениті на той час, українські музиканти Заремби. У самому будинку була велика колекція українських старожитностей та справжня художня галерея з портретами українських гетьманів. Єлизавета з дитячих років цікавилася минувшиною України, її культурою, захоплювалась українськими звичаями, побутом.
Сімнадцятирічну Лізу віддали заміж за нащадка гетьмана Павла Полуботка графа Лева Милорадовича — найбагатшого поміщика Полтавської губернії. Чоловік був старшим за неї майже на 30 років, тому Лизавета називала його «Дідом», але подружжя жило у взаємній повазі. Вони обоє горювали, коли маленькою померла їхня донечка Олександра. Гідно виховували єдиного сина Грицька: і мова рідна, і вишиванки були у дитини.
Більшу частину свого життя Є. Милорадович присвятила громадській та освітянській праці. Ще наприкінці 50-х років ХІХ ст. вона вступає до культурно-освітнього товариства «Українська громада». Відтоді дім Єлизавети Іванівни «стає центром українства, а кожна українська акція знаходить в ній щедрого мецената й опікуна-покровителя», – пише видатний український історик Омелян Пріцак. Опікувалась розвитком національної освіти, науки та культури, клопоталась перед владою про відкриття навчальних закладів.
У дні підписання Валуєвського циркуляра, на знак протесту проти антиукраїнської політики царизму, вона зробила перший внесок у заснування у Львові Товариства імені Т. Шевченка — 20000 австрійських крон. На ці кошти також придбали друкарню для товариства, що дало змогу побачити світ українським часописам, зокрема «Записки», «Зоря», «Правда», «Діло». Вона фінансувала львівську «Просвіту» та журнал «Правда».
Єлизавета Іванівна отримала блискучу освіту, знала іноземні мови, багато подорожувала. Була, як на той час, емансипованою, без будь-яких комплексів жінкою, уміла одягатися за останньою французькою модою, любила відвідувати бали. Вона самостійно ретельно вивчала англійську мову, маючи на меті зробити переклад «Історії русів», щоб її іноземні друзі могли осягнути ментальність українського народу.
Відомий професор О. Оглоблин писав: ”Нащадок гетьмана Апостола й інших заслужених в історії України козацько-старшинських родів, активний член Полтавської громади, велика українська патріотка, гарний знавець і щедрий меценат української культури Є. І. Скоропадська-Милорадович користується глибокою повагою сучасників, які називали її „Гетьманшею”. Вона була свідомою українкою не тільки «до глибини кишені», але й «до глибини своєї душі й серця».
Внутрішній світ Є. Милорадович так би й залишився загадковим для нас, якби не зберіг 20 листів від неї її небіж, граф Григорій Олександрович Милорадович – генерал-лейтенант, сенатор, історик. Листування тривало впродовж 1860–1865 рр. Єлизавета Іванівна намагалася пробудити у Григорія національні почуття. В листах постійно нагадувала: ти «потомок Полуботка», ти «юный свободный казак, сын Украины, колысь свободной».
У листах Єлизавети Милорадович багато гіркоти, яка виказує болісну драму цієї небуденної жінки. Вона була людиною широких інтересів, готовою кинути виклик оточенню заради «іншого життя», задля інших цінностей, що виходили за межі обивательських уявлень. Проте, можливостей для самореалізації мала не так багато. «Женщине, сбросившей с себя общепринятую личину добродетели, нарушивши приличия, свет ничего не прощает», – написала вона одного разу.
У 2002 р. листи Є. Милорадович були видані Чернігівським історичним музеєм під назвою “До тебе прихильна, дарма, що кавалергард”. Наукова бібліотека має примірник цього видання.
Є. Милорадович була чи не останнім представником української козацької старшини, яка ще не забула своє коріння і прагнула бути господарем на власній землі. Її голос звучав як протест.
