2 жовтня 1906 року в місті Охтирка на Сумщині народився український письменник та громадський діяч, відомий як Іван Багряний.
У 1912-1916 роках навчався в церковно-парафіяльній школі в Охтирці, згодом у вищій початковій школі та у Краснопільській художньо-керамічній школі. Протягом 1926-1930 років здобував освіту в Київському художньому інституті.
Змінив чимало професій: від шахтаря та вчителя малювання до видавця.
16 квітня 1932 р. його заарештували за «контрреволюційну і націоналістичну діяльність» та засудили до 5 років заслання. 16 червня 1938р. знову заарештували.
Під час німецько-радянської війни переїхав у Галичину та приєднався до українського підпілля.
1944 року І. Багряний емігрував до Німеччини, де у 1948 р. в місті Новий Ульм (Німеччина, федеральна земля Баварія) заснував Українську революційно-демократичну партію (УРДП) і відтоді 17 років – до самої смерті – редагував газету «Українські вісті».
Помер на 57-му році життя 25 серпня 1963 р. Похований у місті Новий Ульм.
Творчість Івана Багряного – це яскрава сторінка української літератури XX століття, присвячена боротьбі людини проти тоталітарних режимів, захисту людської гідності та незламності духу.
Визнання в Україні прийшло лише після здобуття державою незалежності, на жаль, посмертно. Івана Багряного офіційно визнано борцем за незалежність України у XX столітті.
Найвідоміші твори письменника – «Чому я не хочу вертатися до СРСР?» (1946), «Тигролови» (1944), «Сад Гетсиманський» (1950), «Огненне коло» (1953), «Буйний вітер» (1957), «Людина біжить над прірвою» (1965), п’єси «Генерал», «Морітурі», «Розгром» , збірка «Золотий бумеранг» (1946), поема «Антон Біда – герой труда» (1956).
