У липні виповнюється 65 років від початку виходу «Українського історичного журналу» (1957 рік)
Обставини склалися так, що з початку 1930-х і до 1957 р. в Україні не існувало свого постійного періодичного друкованого органу в галузі історичних знань. Встановлення тоталітарної комуністичної системи управління і панування «єдино вірної» марксистсько-ленінської ідеології, а також нещадна боротьба радянської влади з «українським буржуазним націоналізмом» призвели до закриття у 30-х роках більшості видань історичного профілю. Однак уже із середини 40-х років в Україні стала цілком очевидною нагальна потреба у фаховому періодичному часописі з історичної тематики, що добре усвідомлювало багато тогочасних суспільствознавців. 1 лютого 1957 року секретаріат ЦК КПУ прийняв рішення про видання «Українського історичного журналу» періодичністю 6 номерів на рік, обсягом 10 друк. арк., тиражем 10 тис. примірників, зі штатом у 4 особи. Перший головний редактор часопису — Федір Павлович Шевченко. Орієнтувався часопис головним чином на професійних суспільствознавців, викладачів історії вищих і середніх навчальних закладів, пропагандистів і лекторів, на партійний і радянський актив, студентів історичних факультетів. Звісно, радянська доба в історії «Українського історичного журналу» — дуже складний, суперечливий та ідеологічно заангажований час, який наклав виразний відбиток практично на всі публікації. З початку XXI ст. все більшої популярності набуває публікація джерел, більш загострено дискусійною стала полеміка з ученими близького і далекого зарубіжжя. «Український історичний журнал» пройшов складний шлях. Попередня політична заангажованість не змогла стримати поступове і неухильне розширення джерельної бази досліджень, накопичення потенціалу для майбутнього об’єктивного висвітлення фактів та подій минулого. Без перебільшення можна сказати, що «УІЖ» виконує роль своєрідного орієнтиру у формуванні нової вітчизняної історіографії. На шпальтах журналу знаходять відображення найважливіші аспекти історії України, які довгий час фальсифікувались або відверто замовчувалися. Часопис відкрив невідомі, забуті й напівзабуті імена, утаємничені факти і події, засвідчив якісний нинішній рівень української історіографічної школи.