Доля Миколи Зерова, представника «розстріляного відродження», трагічна-на сорок п’ятому році життя, за звинуваченням в керівництві терористичною підпільною організацією, розстріляно в урочищі Сандармох. Добре ім’я письменнику було повернуто завдяки учню та другу – Максиму Рильському.
Народився Микола Зеров 26 квітня 1890 року в повітовому місті Зіньків на Полтавщині в багатодітній сім’ї, що походила із козацького роду. Діди поета по батьківській лінії – чернігівці, з ніжинської округи, а мати – родовита полтавка.
Закінчивши Зіньківську школу навчався в Охтирській та Першій київській гімназіях.
У 1909-1914 роках майбутній письменник одержує фундаментальні знання античних та європейських мов й літератур на історико – філологічному факультеті Київського університету Святого Володимира.
Працював викладачем Златопільської гімназії. Викладав латину у Другій київській гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства.
Революційні події 1917 року застають його в столиці України, де він продовжує педагогічну діяльність і водночас включається в бурхливий процес відродження української культури.
З осені 1923 року – професор Київського інституту народної освіти.
Бере активну участь у так званій літературній дискусії 1925-1928 років, підтримавши і теоретично обгрунтувавши позицію Миколи Хвильового. Проводить значну кількість змістовних досліджень з історії української літератури.
Ще з кінця 1920-х років почалося справжнє політичне цькування письменника. 1930 р. його допитували на суді, як свідка у так званому «процесі СВУ».
У квітні 1935 року Зерова заарештовано, звинувачено в керівництві контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією та засуджено до десяти років позбавлення волі у виправно-трудових таборах з конфіскацією майна та етапуванням на Соловки.
9 жовтня 1937 р., без будь-яких додаткових підстав та пояснень, «справу Зерова та ін.» було нагально переглянуто «особливою трійкою» УНКВС у Ленінградській області. Як наслідок присуджено найвищу міру покарання – розстріл. 3 листопада 1937 р. вирок було здійснено.
Реабілітований «за відсутністю складу злочину» 31 березня 1958 р..
Символічна могила Миколи Зерова – на Лук’янівському кладовищі в Києві разом з могилою його сина – Констянтина Зерова.
Він писав і перекладав більшу частину свого життя. Найбільш знамениті зразки його віршів і перекладів припали на 20-ті та 30-ті рр. ХХ ст.
Перекладна спадщина Зерова, ядром якої є римська поезія, крім чисто філологічної ролі, виконувала та ще довго виконуватиме завдання своєрідної академії для українського перекладацького мистецтва.
Працюючи в Київському університеті на посаді професора української літератури, М.Зеров написав цикл лекцій про життя і творчість Івана Котляревського, Петра Гулака-Артемовського, Євгена Гребінки, Григорія Квітки-Основ’яненка, Амвросія Метлинського, Пантелеймона Куліша, Марка Вовчка, Якова Щоголіва, Анатоля Свидницького, Павла Тичини, Володимира Сосюри, Максима Рильського та інших з величезною кількістю бібліографічних посилань на першоджерела. Більша частина з цього циклу – 35 лекцій, увійшли до збірника літературно-критичних статей «До джерел», що був виданий 1926 року.
Йому також належить значна кількість змістовних досліджень з історії української літератури: «Українське письменство XIX ст.», «Нове українське письменство» (1924), книжка «Від Куліша до Винниченка. Нариси з новітнього українського письменства» (1929) та багато ін.
Поезії Миколи Зерова далекі від політичних проблем. Замість того в них постають “замріяний золотоглавий Київ”, “біліють вежі, золотом густим горять хрести Чернігова”. Він свято вірить в те, що
Живе життя, і силу ще таїть
Оця гора зелена і дрімлива,
Ця золотом цвяхована блакить.
До вашої уваги видання М. Зерова та література про життя і творчість науковця-літератора з фондів Наукової бібліотеки.
