У ці дні виповнилося 170 років від дня народження Василя Петровича Горленка(1853–1907).
Він залишив глибокий слід у різних сферах української духовності й культури: етнограф і фольклорист, театральний і літературний критик, мистецтвознавець і перекладач, журналіст і блискучий стиліст, щирий патріот України.
Письменник походив із старовинного козацького роду, започаткованого Лазарем Горленком. Місце народження — село Ярошівка Прилуцького повіту Полтавської губернії (тепер село Українське Талалаївського району Чернігівської області). Навчався спершу в Полтавській гімназії, потім — у Ніжинському ліцеї князя Безбородька. Ґрунтовні знання з французької словесності, мистецтва, філософії здобув у Сорбонні.
На початку 80-х років Василь Петрович повернувся в Ярошівку й розпочав працювати на ниві української культури. Ще навчаючись у Полтаві, захопився збиранням фольклорно-етнографічних матеріалів. До цього ще в дитинстві його підштовхнули відвідини з батьками їхніх добрих знайомих у Качанівці й Тростянці — родин Тарновських і Скоропадських, які були затятими українцями і мали багато скарбів рідної духовності. Їхні бібліотеки, колекції старожитностей, розмови про давнину і нещасну долю українського народу не могли не посіяти в юному серці багато далекосяжних розмислів. А тепер їх доповнили у Прилуках зустрічі з Миколою Костомаровим та Панасом Мирним.
Відтоді його дороги із Ярошівки простяглися в численні творчі експедиції мало не по всій тодішній Україні. Він не минає цікавих старовиною панських садиб, монастирів і церков, історичних місць, пов’язаних із козаччиною, записує фольклор.
Він розумів, що живе на зламі епох, а тому слід поспішати записати все, що так швидко почало вивітрюватися з народної пам’яті, особливо думи – найдавніші, надзвичайно цікаві пам’ятки народного мистецтва. Василь Петрович блукав глушиною, шукаючи старців-кобзарів, які ще володіли безцінним спадком предків.
Бував він у північній частини Чернігівщини, зокрема, у Сосниці. Василю Петровичу вдалося зустрітися з двома кобзарями: вже немолодим, Олексієм Раком, від якого В. Горленко записав думу «Про козака Летягу» (або Голоту) і «Олексій Попович», та з кобзарем Думченком (Лука Дума), який вже майже не ходив з кобзою. Від нього В. Горленко записав одну-єдину думу, яку він знав, «Про Азовських братів».
З частих мандрівок Василь Петрович привозив багато матеріалів і вражень, які описував і надсилав до періодичних видань. У нього зав’язується листування з П. Мирним, П. Мартиновичем, Ганою Барвінок, О. Стороженком та ін. Листи Горленка є зразком витонченої епістолярної майстерності.
На жаль, ми мало знаємо про літературні здобутки Василя Петровича. А він автор кількох оригінальних видань з історії України. Його перу належать збірники «Южнорусские очерки и портреты» (1898), «Украинские были» (1899) та «Отблески» (1905). Він досліджував північну частину Чернігівщини, але все серце вклав в альманахи «Лівобережжя» та «Вістка», розширивши тим історичну географію України аж до Азова. Він автор численних праць про українських письменників (І. Котляревського, Т. Шевченка, П. Мирного та ін.). Також досліджував творчість французького поета українського походження В. Гриценка. Йому належать статті на історико-побутові та етнографічні теми, зокрема дослідження про українські думи й кобзарів.
Доля В. П. Горленка, як вченого і критика, завжди була мінливою: його то забували, то навпаки навколо його постаті точилися запальні суперечки. Але беручи до рук книжки В. П. Горленка читача і зараз вабить високий смак письменника, його вміння сказати заповітне слово.
Пам’ятаймо і шануймо СВОЇХ світочів!
