Різдвяні свята – самий радісний час, переповнений багатством народних традицій і звичаїв. Для святкування Різдва Христового такою традицією є Різдвяний вертеп.
Старослов’янське слово вертеп означає печеру, а в нашому випадку — цілком конкретну печеру в Віфлеємі, в якій народився Ісус Христос. В Україні історію народження Ісуса Христа показували у дерев’яному вертепі (хатинці, скриньці) – переносній двоповерховій сцені лялькового театру. І це не просто двоповерхова сцена-будиночок чи сцена-скриня. Це простір театрального дійства, символічно поділений на верх і низ: небо і землю, святе і грішне, вічне і сьогоденне… І далеко не всі персонажі вертепу зможуть піднятися на другий поверх, як кажуть, «рада б душа в рай, та гріхи не пускають».
Вертепна вистава складалася з двох частин. До першої, присвяченої Різдву Христовому, додавали другу, в якій показували різні побутові сценки. Власне різдвяна історія, яку називали містерією, або духовною драмою, мала досить усталений ряд персонажів і сцен: про народження Христа, пастухів і трьох царів, про побиття немовлят і кончину царя Ірода. Другу частину – «О разных танцорах и их смешных разговорах» – називали інтермедіями. В ній теж були сталі персонажі, такі як Дід і Баба, Циган і Циганка, Поляк і Полтавка, Запорожець і Шинкарка… Персонажі різних народностей з інтермедій представляють не лише багатонаціональне українське суспільство і його сусідів, а й народи, які зібралися святкувати народження Ісуса Христа.
Ставили вертепні спектаклі, як правило, студенти-бурсаки. Вони ходили з виставами під час зимових свят по містах і селах, маєтках і монастирях, заробляючи собі на навчання і прожиток. Про вертепи XVII століття ми знаємо завдяки згадкам в історичних джерелах. А от із XVIIІ століття, на щастя, збереглися і театральний реквізит, і сценарій спектаклю з нотами.
Один із найдавніших збережених вертепів — Сокиринський чи Галаганівський. Київські бурсаки занесли його до маєтку Галаганів в селі Сокиринці на Черніговщині у 1770-му році. Їх тепло прийняли, подивилися виставу і нагодували. У відповідь на щедрість господаря бурсаки подарували йому свій вертеп, текст, передали місцевому хору ноти. Відтоді цей вертеп перестав мандрувати по Україні й оселився в гостинній родині. Кілька поколінь Галаганів показували виставу на Різдво, залучаючи місцевих музикантів, доглядали вертепну скриню з ляльками, переписували текст і ноти. Копія рукопису і сцена-будиночок із 35 ляльками знаходяться у київському Музеї театрального, музичного та кіномистецтва України.
Галаганам належало дві скрині, схожі між собою: Сокиринська і Дігтярівська. Найстаріша вертепна скриня Чернігівщини Дігтярівська – зберігається у фондах Чернігівського обласного історичного музею імені Василя Тарновського. Їй – близько 250 років.
Українська вертепна драма була запозичена з Польщі і є повторенням різдвяної п`єси, поширеної у Західній Європі. Однак український вертеп набув своїх індивідуальних рис, які вирізняли його з-поміж інших. Як зауважував І. Франко, «композиція самого тексту є у нас твором цілком оригінальним як в побожній, так і в світській частині».
Вертеп був предметом дослідження у багатьох учених та мистецтвознавців, серед яких: І.Франко, В.Всеволодський-Гернгрос, Й.Федас — в історичних працях; В.Перетц, М.Петров, Є.Марковський — у літературних; О.Білецький, М.Гордійчук, Л.Корній, О.Шреєр-Ткаченко та інші — у галузі мистецтвознавства.
Про популярність адаптованої різдвяної драми свідчать драматичні твори XIX-XX ст., автори яких під час роботи свідомо орієнтувалися на вертеп. Це «Уродова морока» П. Куліша, «Вертеп» В.Шевчука, «Вертеп» і «Милостиня Божа» Л. Старицької-Черняхівської. За допомогою вертепу, українські письменники XIX-XX ст., в найбільш несприятливих для нашої культури умовах, порушували важливі проблеми національної ідентичності, боротьби за збереження мови, літератури, народу, держави.
