«Правдешній Малої Росії син, … Самуїл Васильович Величко»

      Саме так називав себе Самуїл Васильович Величко, так було підписано найфундаментальніший твір козацького літописання, в якому автор звертався до сучасників та майбутніх поколінь „читальників-співвітчизників”.
Біографічні відомості про козацького літописця Самійла Величка дуже скупі, в основному це свідчення самого Величка у літописі, але вони фрагментарні.
      Народився він у 1670 році у селі Жуки (біля Полтави). Його батько, козак Василь Величко, належав до першої сотні Полтавського полку, був людиною грамотною, мудрою й шанованою, мав велику книгозбірню. Саме він став першим вчителем сина.
      Достеменно відомо, що Самійло Величко навчався у Києво-Могилянській академії, яка на той час була центром просвіти, науки й культури на південно-слов’янських землях. Програма цього закладу відповідала рівню західноєвропейських університетів і академій. Окрім інших дисциплін, він сумлінно оволодів п’ятьма мовами, рахуючи латину, німецьку та польську.
      З 1690 р. служив канцеляристом у генерального писаря В.Л. Кочубея. Самійло Величко пройшов шлях від звичайного канцеляриста до довіреної особи генерального писаря. В.Л. Кочубей використовував його «не тільки в домашніх справах, але й військових потрібніших і таємних на той час». Із дипломатичними місіями він їздив до дворів іноземних монархів. «Служив вірно і старанно», – писав про себе літописець, – «як повелівало мені моє сумління». Величко брав участь у військовому поході через Правобережжя, Волинь і Галичину на допомогу Польщі в її війні проти Швеції; пізніше служив у Генеральній військовій канцелярії, де мав доступ до секретних документів гетьмана І. Мазепи. Наприкінці 1708 року Самійло Величко був заарештований та ув’язнений як людина, наближена до Василя Кочубея (того, як відомо, «скарали на горло» за зраду гетьмана Івана Мазепи та донос на нього московському цареві Петру І).          До 1715 року Величко провів у неволі. Припускають, що з ув’язнення вийшов  за сприяння сина Кочубея.
Після звільнення спочатку оселився в Диканьці, пізніше перебрався до рідної домівки в село Жуки, де вчителював у місцевій «школі грамоти», навчаючи сільських дітлахів. Самійло Величко був надзвичайно різнобічною, ерудованою людиною. Крім історії, виявляв інтерес до інших наук, цікавився політикою, мистецтвом, поезією, займався літературною діяльністю. Величко зібрав велику бібліотеку, в якій були історичні хроніки, літописи, оригінальні документи, художні твори. Все це були джерела, якими Величко користувався, пишучи свій літопис з історії козацької доби України. Багаторічне розумове та фізичне напруження позначилися на здоров’ї літописця, він втратив зір. Тому диктував нові сторінки свого літопису найнятим писарчукам. Точна дата смерті українського літописця точно не відома. Припускають, що Самійло Величко не стало в 1728 році. Його могила до нашого часу не збереглась. Та в центрі с.      Жуки встановлено гранітну брилу, яка символізує останнє пристанище славного історика козаччини.
      Написаний Самійлом Величко Літопис — 4-томна праця, присвячена подіям XVII століття. Це історичне творіння вражає своєю масштабністю і глибоким знанням історії. Центральною фігурою розповіді був Богдан Хмельницький і національно-визвольна боротьба українського народу проти польської шляхти.
Працюючи над рукописом, автор не лише дослідив документи Генеральної військової канцелярії, ознайомився з козацькими літописами, а й вивчив праці зарубіжних авторів: Александра Гваньїні, Михайла Кромера, Станіслава Окольського, Самуїла Твардовського та ін. Автор також цитує «Синопсис», твори Іоаникія Галятовського, Дмитра Туптала, Симеона Полоцького, Варлама Ясинського, Лазаря Барановича. Найважливішими і найдостовірнішими документами авторові служив Діаріуш (Щоденник) козацького літописця Самійла Зорки, записи особистого писаря Б.Хмельницького. Літопис включає у повному обсязі та докладному переказі загалом понад 210 справжніх та не автентичних документів, що датовані 1638—1700. Більшість з них є важливими джерелами для вивчення історії української держави, права, політичної та правової думки.
      Історію України Величко, на відміну від більшості істориків XVII-XVIII століть, подав не ізольовано, а в зв’язку з найголовнішими історичними подіями у Польщі, Росії, Швеції, Угорщині, Молдавії, Валахії, Туреччині, Криму і деяких західноєвропейських державах. Він прагнув показати історію України на тлі світової історії поставити героїчне минуле українського народу поруч з історією сусідніх народів і держав. 
      Науковці вважають літопис Величка одним із найдостовірніших праць в українській історіографії  XVII – початку XVIIІ ст., найфундаментальнішим твором тогочасної історико-мемуарної літератури – поруч із Літописом Самовидця та Літописом Г. Грабянки.
      Вперше літопис був виданий Київською Археографічною комісією у 1848–1864р.р. під назвою «Летопись событий в юго-западной России в 17 в.».
Значення цієї книги в українській історії та культурі просто важко переоцінити. Вона розповідає людям, до якого народу вони належать, чиї духовні діти. Літопис став настільною книгою всіх наших істориків, з нього черпали матеріал і духовну енергію найкращі наші письменники. Це — справді велика книга українського народу. Це — подвиг усього життя Самійла Величка. Хтось із великих сказав: «Усе минає, а слово залишається». Це найбільше з див нинішнього світу, диво написаного слова, що мандрує через роки, століття, покоління.

До вашої уваги віртуальна виставка Самуїл Васильович Величко